Моя мама живуть за Верховиною в малесенькому селі Голошино, вгорі над Черемошем. Але нас у неї багато – аж вісім, а мама самі, бо тата вже чотири роки нема на світі, тому ми, найстарші, вчимося в Яблунові в школі-інтернаті. Тут добре і вчителі нас розуміють, але спершу мені було нелегко пояснити меншим братам, чому ми живемо вдома лише під час канікул. Я й сама не дуже добре розумію, бо маю лише одинадцять років, але вони менші. Мама кажуть, нема грошей і дякують державі, що ми вдягнені, нагодовані і вчимося в школі.
Я запитувала нашого вчителя Андрія Івановича, чому ми живемо в інтернаті, і він сказав, що тепер замість тата у нас Україна, але сиріт є багато, тому ми всі разом і живемо у дитячих будинках. А щоб такі школи як наша існували, в Україні створена податкова система, дякуючи якій ми маємо дім, хліб і книжки.
Наші вчителі не варять сталь і не роблять машини, щоб потім їх продати й отримати гроші – вони нас вчать української мови, математики, географії, а ще просто жити і бути громадянами. І в цьому їм допомагає Україна і ті люди, які стоять на сторожі її щоденного життя – податкові інспектори. Держава запровадила податки і ті люди, що працюють, частину своїх грошей віддають їй через державну податкову інспекцію. А Україна, як добра мати, піклується про таких діток як ми і про всіх інших людей, які не в змозі працювати. За це їм велике спасибі від нас усіх.
Твір-роздум учениці Ябунівської спеціальної загальноосвітньої школи-інтернат Майко Сніжани
