Ми всі рівні перед Богом

Не дивіться на нас жалісливо.
Ми такі, як і ви, як і всі.
Теж ми прагнемо бути щасливі,
Попри всі ваші щирі жалі.
Ми такі, як усі, тільки звикніть,
Не глузуйте й сльозу не роніть.
Як нам хочеться іноді крикнуть,
Що ваш погляд пекуче болить!
Ми звикаєм не бачити очі,
Ми не чуємо шепіт слизький,
Лише схлипуємо серед ночі:
«Ну чому я на світі такий?!»
Та щоб мама, бува, не почула,
Ми зі сліз тих складаєм вірші,
Щоби доля нарешті збагнула —
Ми незламні, ми — духом стійкі!

В Україні 3 грудня відзначили День інвалідів. До цієї міжнародної акції приєдналися працівники Яблунівського стаціонарного відділення для постійного або тимчасового проживання. Вони запросили до себе в гості зі святковим концертом вихованців Яблунівської спеціальної школи-інтернату. Прийшли провідати підопічних стаціонару селищний голова Лідія Романівна Безпалова, головний лікар Яблунівської районної лікарні Ігор Михайлович Гнатищак і заступник головного лікаря Ігор Васильович Івасюк.

Мета заходу була цілком очевидною: люди з фізичними або психічними недугами повинні відчувати себе повноправними членами суспільства. Інвалідність — це не вирок. Практика показує, що інваліди можуть бути і стають відмінними фахівцями, і навіть політиками, економістами, соціально активними людьми, які надихають багатьох, у тому числі і абсолютно здорових членів нашого суспільства.

Милосердя, чуйність, співчуття до слабших споконвіку були характерною рисою українського народу. Тому відзначення Міжнародного дня інвалідів — справедлива шана суспільства та нагадування усім про обов’язок перед інвалідами, які потребують захисту та підтримки у цей непростий час. Інваліди — це не просто категорія людей. Це окремі життя. Окремі трагедії. Окремі людські надії на те, що все буде добре.

Міжнародний день інвалідів нагадує нам, що поруч живуть люди, які потребують особливої уваги, і яким ми повинні допомогти від-чути себе рівними серед здорових співгромадян. Бо без нас, простих людей, які щиро турбуються про людей з обмеженими фізичними можливостями, шансів на благополучне виживання у них у сучасному світі просто немає!!! Вони не вимагають до себе жалю, тому що, як ніхто, давно усвідомили, що це шлях у нікуди. Вони пристосовуються як можуть зі всіх своїх сил. Так сталося, адже на їхньому місці могла би опинитися будь-яка людина. І для їхнього виживання не потрібно щось особливе, лише елементарне — можливість жити, жити серед людей, бути в суспільстві і відчувати себе людьми, бо ми всі рівні перед Богом.

М. Грималюк,
завідувач Яблунівським стаціонарним відділенням.